<?xml version="1.0" encoding="windows-1251" ?>
<rss version="2.0">
  <channel>
   <title>Новини роздiлу Точка зору на korrespondent.net</title>
   <image>
     <title>Последние новости Украины и мира - Корреспондент.net</title>
	 <url>http://k.img.com.ua/static/img/pda/logo.gif</url>
	 <link>http://korrespondent.net/</link>
	 <width>144</width>
	 <height>30</height>
	 <description>Корреспондент - информационно-новостной портал №1 в Украине. Объективно о событиях по всему миру.</description>
   </image>
   <link><![CDATA[http://ua.korrespondent.net]]></link>
   <description><![CDATA[Новини роздiлу Точка зору на korrespondent.net]]></description>
   <language>ua</language>
   <copyright>Copyright 2008 korrespondent.net</copyright>
   <managingEditor>korrespondent@kpmedia.ua</managingEditor>
   <item>
     <title><![CDATA[Точка зору: По дорозі в Мадагаскар. Переділ власності відкидає Україну до рівня найбідніших країн]]></title>
     <description><![CDATA[<img align="left" vspace="5" hspace="10" src="http://novynar.img.com.ua/img/forall/a/1820/32_tn.jpg">Незважаючи на начебто непогану макроекономічну статистику, Україна обвалюється у міжнародних рейтингах до рівня найбідніших африканських країн. Причиною тому відсутність будь-яких якісних реформ при швидкому зростанні зовнішнього боргу та стрімкому переділі власності, пише народний депутат від фракції Батьківщина-БЮТ Наталя Королевська у колонці, розміщеній у №30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року.<br clear="all">]]></description>
     <fulltext><![CDATA[Згідно з останнім рейтингом журналу Forbes,
де предметом дослідження був рівень розвитку економік всіх країн світу, Україна
опинилася на четвертому місці з кінця. Отже, без реформ ще трохи – і будемо як
Мадагаскар, який зайняв останнє місце в списку.

З тієї трійці, яка поки що ще гірше за нас,
Мадагаскар отримав просто-таки загрозливу цифру – 77% населення опинилися за
межею бідності. Ще є Вірменія, де ВВП впав на 15%. І Гвінея, де економікою
ніколи займатися через військові перевороти.

Давайте розглянемо два чинники, які
впливають на розвиток будь-якої економіки, - внутрішній і зовнішній. Причому
зовнішній фактор дає більш об'єктивні оцінки – рейтинги інвестиційної
привабливості, конкурентоспроможності, бізнес-клімату і т. д.

Так ось, за цими показниками Україна
наполегливо котиться вниз, підтверджуючи той факт, що в країні невирішені
системні проблеми. Але стан падіння, як не дивно, для деяких представників
правлячої сили є не таким вже й катастрофічним. Спрацьовує логіка: &quot;Якщо
падаємо, отже є ще куди падати&quot;. І ці мантри повторюються не перший рік.

Ми, звичайно, можемо кричати на весь світ, що
&quot;працюємо з МВФ, тому Україна – перспективна країна&quot;. Але водночас достатньо
звернутися до історичного досвіду таких країн, як Аргентина і Мексика: адже
вони теж працювали з МВФ, але врешті-решт допрацювалися до того, що стали
банкрутами.

Сигнали про якісні реформи, які українська
влада посилає зовнішнього світу, не підтверджуються реальністю.

А тепер подивимося на економіку з позицій
внутрішньої оцінки. Нас запевняють: &quot;В країні все добре, 4-5% зростання ВВП. І
це після 15% падіння!&quot;.

Звідки взявся цей ріст, врешті-решт? Головне,
у яких галузях? Перш за все, спрацювали зовнішні сприятливі умови для нашої
хімії, металургії. Оскільки світове зростання цін стимулює і внутрішнє
виробництво.

При цьому зростає зовнішній борг, а це $
3,5 млрд за п'ять місяців (!). Теоретично при такому вливання коштів ми мали б
мати набагато більш високі показники, а не 4-5% зростання ВВП.

Але цього не відбувається з тривіальної
причини: в країні триває економічний хаос плюс переділ власності.

У 2005-му уряд говорив про реприватизацію
(хоча, на мій погляд, те, що було заявлено, насправді ніяка не реприватизація,
а елементарний контроль за дотриманням умов приватизації).

Умови приватизації необхідно контролювати,
тому що лише одиниці власників виконували свої соціальні зобов'язання. Тому всі
ці знамениті і незнамениті – ще з радянських часів – великі й дрібні фабрики,
заводи і т. д. можна вважати подарунком народу великому бізнесу.

Я кажу &quot;подарунок&quot;, анітрохи не
перебільшуючи. За даними журналу Forbes, в Україні вже 21 мільярдер. А решта 45
мільйонів українців – на межі бідності.

Нинішня влада нічого не говорить про реприватизацію, але водночас відбувається тихе державне рейдерство. Воно полягає в переділі власності

Так ось, нинішня влада нічого не говорить
про реприватизацію, але водночас відбувається тихе державне рейдерство. Воно
полягає в переділі власності.

Інструменти такі: прийняття Податкового
кодексу, посилення повноважень контролювальних органів. Замисліться над
питанням: якщо стільки радощів дарує влада підприємцям, то чому закриваються
підприємства?

А тому що до них, як і раніше, приходять
перевіряльники, але тепер вже нараховують захмарні, абсолютно нездійсненні
штрафи, до того ж нічим не підтверджені.

Потім заарештовують їхні рахунки, описують
майно підприємств. Після цього підприємці півроку ходять по судах, доводячи, що
їхнє майно заарештували незаконно.

Поки вони ходять, вони втрачають ринки,
знижується ліквідність самого підприємства, а його ринкова вартість падає
настільки, що воно перестає цікавити покупців, і тоді його просто забирають. І
після перепродують, як правило, &quot;своїм&quot;, за низькою ціною. Ось така нехитра
схема.***Ця колонка опублікована в № 30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року. Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua]]></fulltext>
     <image><![CDATA[<img align="left" vspace="5" hspace="10" src="http://novynar.img.com.ua/img/forall/a/1820/32_tn.jpg">]]></image>
     <pubDate><![CDATA[Thu, 11 Aug 2011 16:36:00 +0300]]></pubDate>
     <category domain="http://blogs.korrespondent.net/opinions">Точка зору</category>
     <link>http://blogs.korrespondent.net/opinions/1249733-tochka-zoru-po-dorozi-v-madagaskar-peredil-vlasnosti-vidkidae-ukrayinu-do-rivnya-najbidnishih-krayin</link>
     <comments><![CDATA[http://blogs.korrespondent.net/opinions/1249733-tochka-zoru-po-dorozi-v-madagaskar-peredil-vlasnosti-vidkidae-ukrayinu-do-rivnya-najbidnishih-krayin#comment_header_layer]]></comments>
     <source url="http://ua.korrespondent.net">Новини роздiлу Точка зору на korrespondent.net</source>
   </item>
   <item>
     <title><![CDATA[Корреспондент: Поза грою. Роздуми про виступи Динамо (Київ)]]></title>
     <description><![CDATA[<img align="left" vspace="5" hspace="10" src="http://novynar.img.com.ua/img/forall/a/1818/27_tn.jpg">Нинішній склад київського Динамо розгубив цінності і гордість легендарного клубу, які ще живуть у його вболівальників, пише Сергій Рибік, шеф-редактор журналу Maxim, у колонці, опублікованій у №30 журналу Кореспондент від 5 серпня 2011 року.<br clear="all">]]></description>
     <fulltext><![CDATA[Як корінний киянин, я з дитинства ціную
атрибути рідного міста – весняні каштани, цукерки Вечірній Київ, київський
торт, безсмертну перепічку на Театральній, Динамо (Київ). За Динамо я вболіваю скільки
себе пам'ятаю. Над моїм дитячим ліжком висів плакат з командою 1986 року, яка
бігла з Кубком кубків і посміхалася. Я знав напам'ять всіх гравців, хто під
яким номером грав. 11-річним хлопчаком ходив на матчі зі Спартаком і
Барселоною, скандував &quot;Динамо (Київ) – це клас, Динамо (Київ) – це школа,
Динамо (Київ) – зоряний час радянського футболу&quot;, сам непогано грав у
дворовий футбол, сильно зламав руку біля воріт суперника, і навіть намагався
записатися в юнацьку школу Динамо. Мій тато в дитинстві мотався з маленьким
Мунтяном – згодом володарем суперкубка УЄФА. Одним словом, я знаю, з якого боку
б'ють по м'ячу і чим відрізняється боковий суддя від штанги.

26 липня, не думаючи про погане, я вирушив
на матч Динамо-Рубін у рамках кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів. Квитки за
120 гривень мені дісталися від азербайджанського перекупника за 200, але мені
не шкода було ніяких грошей за перемогу улюбленого клубу. Однак перемоги не
було. Матч закінчився з ганебним рахунком 0:2. Як зауважив головний редактор
Корреспондента, таке відчуття, що на поле замість динамівців випустили команду
Кримтеплиця ... Кияни програли татарам на своєму полі! За повного стадіону!
Так, у другому таймі ми грали не на бессарабські ворота, але я не думаю, що
корінь зла в них. Після матчу команду не освистували, люди йшли мовчки. Мені
подзвонив тато, і я, незважаючи на паскудний настрій, з посмішкою проспівав у
трубку: &quot;Вііііііііримо в комааааанду!&quot;. На що тато з властивою йому
прямотою запитав: &quot;Сергію, хіба це команда? Це набрід&quot;.

Чесно кажучи, я завжди зі щенячим
захопленням ставився до нашого великого клубу. Такий собі ідіот-романтик, який
вірить в те, що Динамо переможе будь-кого – варто тільки захотіти. Просто в
моєму дитинстві динамівці тільки так і робили – це був найбільш титулований
клуб радянського футболу, перший представник Радянського Союзу, який завоював
європейський трофей. Тобто в дитинстві я швидко звик до хорошого, і зараз кожна
поразка Динамо для мене неприйнятна. Я чудово розумію, що без поразок не буває
перемог. Але одна справа програти Барселоні, а інша справа злити гру казанській
команді.Немає взаємності: ми, вболівальники, все так само любимо біло-синіх, як і багато років тому, а команда ставиться до гри, а отже, і до вболівальників, поблажливо. А чому – незрозуміло

Якби це була перша прикра поразка, бачить
Бог, я б катався зараз на велосипеді по вечірньому місту, а не строчив би в
гніві цей текст. Але це не перший провал динамівців, і вболівальники чудово знають,
що за останні як мінімум років п'ять за команду найчастіше доводиться
червоніти. Тому що немає гри. Бо гравців після невдалих ігор бачать у клубах за
буханням. Тому що немає взаємності: ми, вболівальники, все так само любимо
біло-синіх, як і багато років тому, а команда (все-таки команда, а не набрід)
ставиться до гри, а отже, і до вболівальників, поблажливо. А чому –
незрозуміло.

У середині липня Ultras Dynamo своїми
зусиллями зняли документальний фільм Останнiй аргумент – про наш великий клуб.
На прем'єрі в Кінопанорамі зібралися всі ті, хто підтримує команду по всій
країні, плюс Динамо-2 в повному складі разом із тренерським штабом. Фільм
правдоподібно розповідає про фаєри на стадіонах, бійки, міліцейське свавілля,
Мілевського в махровому халаті, легіонерів і, головне, про віру в команду.
Зараз фільм возять по кінозалах України: він, звичайно, не має прокату,
оскільки саморобка, але впевнений, його можна буде відшукати на www.ex.ua.
Скажу щиро, в ньому стільки бойового духу і гордості за футболістів – аж до
мурашок! Ці ж ультрас всі 90 хвилин матчу били в барабан і на одному диханні
скандували: &quot;Тільки Динамо! Тільки перемога!&quot;. Але все одно 0:2.Футболіст повинен грати. Хоча б тому, що він заробляє колосальні гроші і повинен їх відпрацьовувати

Мій приятель, продавець футболістів,
нерідко розповідає мені про всі продажі-відкати-трансфери, які зараз є нормою
футбольного світу. Мені не хочеться вірити, що і керівництво киян купує
незрозумілих футболістів за погані гроші заради якихось махінацій. Я не звик
думати погано про своїх. Але водночас я не розумію гучних покупок футболістів,
які протирають дупами лавки запасних, а потім їх здають в оренду іншим клубам.
Футболіст повинен грати. Хоча б тому, що він заробляє колосальні гроші і
повинен їх відпрацьовувати. Чому команда, що складається з мільйонерів і
одночасно майстрів спорту, не показує ні майстерності, ні спортивної злості і
просто не знає, що робити з м'ячем? Невже у самих гравців немає гордості? А
якщо її немає, то чому б Ігорю Суркісу не штрафувати за її відсутність? Якщо ти
ледар, то списування на лавку запасних – це не покарання, все одно ти будеш
отримувати ті самі гроші, тільки за межами поля. А ось якщо наприкінці місяця
не отримаєш 50% належного гонорару, то напевно переглянеш своє ставлення і до
гри, і до грошей.

Я розумію, що клубу потрібні сильні гравці,
але від конкретних прізвищ далекий – я не скаут. Я, звичайно, віддаю собі звіт,
що Мессі сильніший за Хачеріді, а Руні енергійніший за Ярмоленка, але раніше
Динамо справлялося і без Мессі, і без Пеле, і без інших іменитих імпортних
гравців. У нас були свої сили. Так, зараз інший час, і коментатори, оголошуючи
склади, все частіше перераховують незвичні вуху імена. Але головне, що це все
одно динамівці. Які зобов'язані битися до останньої хвилини (і це повинно бути
прописано в Конституції), відпрацьовуючи кожну надію вболівальників і
викладаючись за кожен долар. Адже ми всі також віримо в команду, чиї перемоги
смачніші за всі київські торти.***Ця колонка опублікована в № 30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року. Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua]]></fulltext>
     <image><![CDATA[<img align="left" vspace="5" hspace="10" src="http://novynar.img.com.ua/img/forall/a/1818/27_tn.jpg">]]></image>
     <pubDate><![CDATA[Wed, 10 Aug 2011 17:14:00 +0300]]></pubDate>
     <category domain="http://blogs.korrespondent.net/opinions">Точка зору</category>
     <link>http://blogs.korrespondent.net/opinions/1249323-korrespondent-poza-groyu-rozdumi-pro-vistupi-dinamo-kiyiv</link>
     <comments><![CDATA[http://blogs.korrespondent.net/opinions/1249323-korrespondent-poza-groyu-rozdumi-pro-vistupi-dinamo-kiyiv#comment_header_layer]]></comments>
     <source url="http://ua.korrespondent.net">Новини роздiлу Точка зору на korrespondent.net</source>
   </item>
  </channel>
</rss>

